Покращення стосунків між вчителями і учнями завдяки медіаосвіті, повсюдна монополія держави, важливість національної ідентичності. Про це та інше нам розповіла Тамара Мацкевич – заступник голови громадського об’єднання “Товариство білоруської школи”.
- Розкажіть, коли медіаграмотністю зацікавилися у Білорусії?
- Наша організація («Товариство білоруської школи» – прим. авт.) системно почала цим займатися з 2013-го року. До цього у нас були фрагментарні спроби включити відеоматеріали в освітній процес, їх аналіз. Але тоді ми ще не розуміли важливості. Звичайно, українські події підштовхнули нас до системного і цілеспрямованого впровадження медіаграмотності в школах. Перше, з чого ми почали, – оскільки ресурсів у нас було не так багато, в тому числі і людських, – це медіаосвіта для медіаосвітян (mediaeducation for educators). І ми розраховували на ефект снігової кулі: ми навчимо педагогів, які навчать дітей, які навчать колег, до яких долучаться батьки. Ну в принципі так воно і вийшло.
- З якими труднощами ви зіткнулися у цьому процесі?
- Труднощі, напевно, як і всюди, в тому, що держава недостатньо уваги приділяє медіаграмотності і взагалі освіті. Напевно, українська держава тут виняток, бо вона хоч якось реагує. Наша держава взагалі не помічає важливості, тому все тримається на ентузіастах, на громадськості, на вчителях, на журналістах, на тих, хто відчуває, що ми це робимо, тому що ми повинні це робити. Крім того, у нас в Білорусі немає механізму впливу на освітні програми і стандарти – це все монополізовано державою. Країна у нас не демократична, тобто ми позбавлені механізмів впливу на процеси, які відбуваються і в освіті, і в управлінні. Ось це трішечки гальмує.
З іншого боку, є великі плюси. Нам немає на кого сподіватися, тому люди об'єдналися. Ми не розраховуємо на швидкі успіхи і допомогу, ми робимо те, що можемо. І поступово медіаосвіта стає популярною, модною темою. Ті, хто спробував – побачили, що це круто. Ми зробили 3 курси дистанційної підтримки тих вчителів, які займаються медіаосвітою. І в результаті 82% вчителів сказали, що після того, як вони стали інтегрувати медіаосвіту в свої предмети, у них покращилися стосунки з дітьми. Тобто учні побачили, що вчителі не просто за програмою якусь дурницю розповідають. Вони побачили, що вчителі хочуть для них зробити щось корисне. Збільшилася мотивація до навчання. 32% дітей сказали, що батьки теж зацікавилися медіаосвітою. Тобто їм стало цікаво, чим їх діти займаються в школі: як це, покажи, навчи мене, наприклад, декодувати новини або якісь тексти, рекламу і таке інше. Ось такий у нас вийшов ефект.
Цей сніжний ком, може не такий великий (був би більше, якби до нас приєдналася держава), але він є. Більш того, сталося так, що вчителі створили моду на освіту – навчання стало престижним. І оскільки це на слуху у педагогічній еліти, поступово критичне мислення і якісь медіакомпетенціі проникли в нові стандарти, які зараз видані і почали діяти в кінці минулого – на початку цього року. Там вже є критичне мислення, чого раніше не було. В програми з історії та суспільствознавства теж включені медіакомпетенціі, як вимоги до предметних знань. Ось такі у нас результати.
- Тобто ініціатива по суті знизу, але вона була підхоплена?
- Так. Ми спираємося на низові ініціативи. У нас же немає адміністративного ресурсу, щоб ми наказали комусь щось впровадити. Тому ми набираємо на курси лише добровольців. Вони більш мотивовані і отримують більш якісні результати.
- А наскільки зацікавлене в медіаграмотності старше покоління, крім батьків учнів? Прості люди, які дивляться державні ЗМІ, читають державні газети, на скільки вони усвідомлюють, що це теж треба, щоб відокремлювати зерна від полови?
- Тут є велика проблема. Тільки зараз журналісти почали створювати рубрики, сайти, друкувати якісь проблемні статті. Я думаю, що наше суспільство ще не усвідомлює наскільки нас обманюють. І на відміну від України, у нас ідуть інформаційні операції не тільки від нашого спільного сусіда зі сходу, який, мріючи оновити свою імперію і повернути «рабів-втікачів» українців, білорусів, веде боротьбу за нашу ідентичність. А що таке національна ідентичність – це імунітет проти фейків, проти пропаганди. І тому вони великокаліберними інформаційними снарядами обробляють Білорусь і Україну. Україна, слава Богу, навчилася трошки оборонятися. У нас же це підтримує держава. І політику впливу м'якої сили ви у нас не побачите. Наприклад, у нас не дають дозволу виступати білоруськомовним рок-групам у великих залах. У той же час ці «нафталіно-кіркорови і команда» – вони мають зелене світло. І це насаджується. Вся ця російськомовна попса, всі ці серіали, всі ці Соловйови на державних білоруських каналах щодня труять людей. І наші громадяни, звичайно, дезінформовані.
У той же час, на відміну від України, наша держава все-таки авторитарна. А мета будь-якого авторитаризму – тільки збереження своєї влади. І це тримається на пропаганді, на монополізації засобів масової інформації, на обробці, що ми живемо краще за всіх і не так, як в інших країнах. І всі навколо вороги. Тільки наша влада може... Зрозуміло, так?
І тому ми затиснуті з двох сторін: з боку своєї держави, яка є ворогом народу, на відміну від України, де держава все-таки своя, може не така хороша, як би хотілося одразу. Але тут конкретний ворог – ворог свого народу, ворог ідентичності, ворог громадян Білорусі. Ми під подвійним ударом. Але я думаю, що крига скресла, тому що, якщо дивитися на дослідження, то не більше 13% людей вірять лише білоруським державним каналам. Це не говорить, що у нас медіаосвічене населення. Це може бути фрустрація, апатія, недовіра. Проте надія є. Але треба з цим більше працювати.
- Ви вчора цікаво розповідали про медіамеседжі. Люди самі зацікавлені в тому, щоб створювати такі медіамеседжі і, в якомусь сенсі, протистояти існуючій ситуації?
- Так, звісно. Багато медіамеседжів у нас нестандартні, креативні. Ось, наприклад, Mark Formelle – це, так би мовити, бізнес при державі. У Білорусі вони випускають трикотаж. І до дня рідної мови, 21 лютого, вони випустили серію мовних шкарпеток. На них написано: “мова гэта стылева”. І, наприклад, «ў» короткий – що відрізняє нас від інших. Компанія зробила обмежену колекцію. Це було всюди підкреслено. Але, менш із тим, ця колекція, на відміну від всіх інших, продавалася лише у фірмових магазинах і розлетілася буквально в перші кілька днів. Знайти товар було неможливо. Всі люди їздили і купували ці шкарпетки, на яких написано “Мова гэта стылева” або “На мове гаворыш? А калі запытаю?”. Ми, зрозуміло, запізніла нація, але, разом з тим, процеси формування йдуть. Тому у нас є надія, що все буде добре.
