 |
43-я «Молодість» виявилася просто-таки радикально насиченою саме вітчизняним кінематографом і відеоартом. Пропонуємо огляд представлених на фестивалі робіт, розпочавши з найбільшої групи фільмів, які можна віднести до «критичного реалізму» |
На «Телекритиці» в статті «Українська кінокритика - чи є що критикувати?» за матеріалами дискусійного панелі провідних вітчизняних кінокритиків «Критичний погляд на українську кінокритику», яка відбулася в рамках «Майстерні талантів» МКФ «Молодість-43», журналіст Марина Дорош намагалася віднайти відповідь на запитання, яке турбує всіх так чи так причетних до українського кінематографу, а саме: «Чи може існувати вітчизняна кінокритика, якщо в Україні так мало власних фільмів?», за яким маячило ще кардинальніше: «Чи є, власне, предмет для дослідження?», «Чи хоче сучасна аудиторія комунікувати з тими, хто створює, й тими, хто потрактовує українське кіно?».
43-й Київський міжнародний фестиваль «Молодість» для нас, незмінних глядачів, виявився просто-таки радикально насиченим саме вітчизняним кінематографом і відеоартом. Аудиторія більшості подій і програм фестивалю мала змогу торкнутися сучасного українського кінопроцесу.
Насамперед це, так би мовити, профільна програма - «Національний конкурс». Його попередником чи не від початку фестивалю була позаконкурсна оглядова «Панорама українського кіно», в рамках якої завше демонструвалися найбільш цікаві, на думку відбіркової комісії, картини професійних українських кінематографістів, створені впродовж року. З 2010-го організатори позиціонують національну конкурсну програму як повноцінну конкурсну платформу з власним журі, регламентом і призовим фондом. Так, у 2011 році вперше з'являється «Національний конкурс» із підназвою «Панорама українського кіно 2010-2011 рр.», який зібрав 21 стрічку. В 2012-му «Національний конкурс» мав уточнювальну назву «Українські короткометражні фільми 2011-2012 рр.» (26 стрічок). А 2013 року в«Національну конкурсну програму» (24 фільма) організатори вперше запрошують не лише стрічки, вироблені на професійних студіях чи кіношколах, а й «короткометражні фільми (ігрові, документальні, анімаційні), вироблені в Україні (або за участю України в якості країни-співпродюсера)» (регламент фестивалю), що, звісно, відкрило дорогу на фестивальний екран і аматорським творам. Чимало з картин НК (безвідносно до того, чи їхні автори мають диплом вітчизняної кіношколи, чи ні) було створено в педальованій відеоартівській стилістиці, де автори не лише не орієнтувалися на пересічну кіноюрбу, а й бодай на кіноманські смаки. Глядачі спостерігали достатньо зразків медіаарту, коли виробник і споживач твору свідомо абсолютно не відокремлені один від одного, як-от у фільмі «Між нами» Катерини Горностай: відеодокументування буденностей двох молодих людей, які переживають розлуку, намагається доєднати глядача до тисяч деталей духовної й тілесної злагоди й болісності, які проживають двоє. Подібна візуальна мова, випрозорена і певною мірою вихолощена великим екраном, призвела до того, що лише лінивий не пройшовся по «різнокаліберності» стрічок «Національної програми». Та саме можливість переглядати атомізовані смальти дає змогу скласти уявлення про те, як виглядає фреска (щоправда, це вдається небагатьом наполегливим).
Головою журі НК в 2013 році було запрошено відомого знавця й популяризатора українського кіно - кінокритика й історика кіно Сергія Тримбача, котрий, як ніхто інший, може розглянути представлену панораму в контексті розвитку вітчизняного кіновиробництва.
Олександр Ратій - переможець національного конкурсу (фільм «Повернення»)
В одному з основних конкурсів - міжнародному конкурсі студентських картин - Україну з-поміж 16 інших країн-учасниць представляла дипломна ігрова короткометражка «Обійми» Філіпа Сотниченка, створена за власним сценарієм. Фільм уже було показано на Одеському МКФ, та він встиг викликати чимало дискусій після показу весною 2013-го в Будинку кіно в програмі «Нове українське кіно» - разом із «Алкоголічкою» Юлії Гонтарук, «Корінням» Дмитра Собчака-Сухолиткого, «Уроками української» Руслана Батицького та «Помином» Ірини Цілик. Той показ було задумано як репрезентативний зріз доробку молодих кінематографістів - нових членів Національної спілки кінематографістів України. Картина Сотниченка - кримінально-психологічна драма, що розігрується між смертельно хворим лейтенантом міліції та наркодилером, яких єднає пустка в родинах. Настільки сильна, що наркодилер у межовій ситуації не впізнає власного батька і вбиває його, сприйнявши за міліціонера. В цій стрічці відзначимо кадри-деталі, які фіксують відсторонення формально найближчих людей - дружина молодого міліціонера щовечора безмовно рихтує картоплю для смаження та приймає зі столу його службовий портфель, який уже не має цінності в «домашньому затишку».
У міжнародному короткометражному конкурсі від України брали участь також фільми «Помин» Ірини Цілик і «Так закінчилось літо» Марини Рощіної.
У міжнародному конкурсі повнометражних картин Україна була представлена дебютною роботою в повному метрі режисера Дмитра Мойсеєва «Такі красиві люди». За словами режисера, це «аполітична й асоціальна стрічка» про людей, які прагнуть усамітнення, у жанрі камерної драми. Художнім керівником стрічки виступив відомий український режисер Роман Балаян.
Презентація фільму Дмитра Мойсеєва «Такі красиві люди»
В окремій програмі «Українські прем'єри» було показано 5 повнометражних стрічок, з-поміж них три документальні, дві з яких виробництва студії «Укркінохроніка», а саме: науково-просвітницька картина «Ательє» Марини Кондратьєвої про піонерів фотографії, зроблена значною частиною на фільмотечному матеріалі, та документальна драма «У затишку білих акацій» Оксани Чепелик про двох старих, які за українського олігархічного феодалізму намагаються вижити й утримати на плаву 5 дітей та численних онуків; соціальна докуменалістика «Жінка-банкомат» - режисура та сценарій Акіма Галімова - оповідає про 4 жінок-заробітчанок, які перетворюються на банкомати для своїх рідних, заміщуючи грішми й подарунками власну присутність (виробництво «1+1 Продакшн», продюсер Наталка Якимович); та дві комедії про кохання - «Вихідні з колишньою дружиною» (режисер, сценарист і продюсер Дамір Єналієв) та «Хвороба кохання» Дмитра Томашпольського та Олени Дем'яненко (копродукція Україна - Франція - Росія)
Добре пригадуючи роки, коли українське кіно було не в змозі похвалитися жодною повнометражною стрічкою, слід віддати належне такому жанровому розвою й детальніше подивитися, чиїм коштом уможливлено такі масштабні кінопроекти.
Отже,
Зауважмо, що фільм «Ательє» (тривалістю 48 хв.) Марини Кондратьевої, однієї з найбільш обдарованих молодих режисерів українського кіно, має свого попередника - її ж таки п'ятнадцятихвилинну стрічку «Ательє 1», яка була учасником конкурсу короткометражних фільмів «Молодості» в 2004 році. В картині з використанням хронікальних матеріалів, почасти невідомих, незареєстрованих кадрів із видами старого Києва, йшлося про київських фотографів початку XX століття, яких на той час налічувалося вже близько п'ятдесяти. Нинішня повнометражна робота присвячена винахідникам фотографії Луї Дагеру, Герману Фогелю та іншим, і місцю фотоательє в житті людини кінця ХІХ - початку ХХ століття.
Окрім суто естетичної цінності й замилуванням гарно дібраною кадротекою зі старої хроніки, стрічка про історію фотографії має й просвітницький пафос: у часи експансії екранів, коли зупинити момент може кожен і завжди, так приємно зануритися в давно затлумлений часом ритуал готування до отримання власного зображення.
Окремо зазначимо, що цього року в «Молодості» вперше додалася окрема секція «Молодість - дітям», розрахована на вікову категорію 10-14 років. Долю призів цієї секції вирішувало міжнародне дитяче журі. Учасником програми заслужено стала перша українська художня кінострічка для дітей, створена за роки незалежності - «Іван Сила», режисером і співавтором сценарію якої виступив відомий актор, сценарист і каскадер Віктор Андрієнко.
І в якості спеціально події відбулася прем'єра повної версії вітчизняної документальної стрічки Юрія Речинського «Хворісукалюди» - триптиха про життя безпритульних (тривалістю 75 хвилин), створеного за підтримки австрійських продюсерів (нещодавно стрічка завоювала головний приз на кінофестивалі в Сараєво). Зауважимо, що свою першу відзнаку перший (шістдесятихвилинний) варіант цієї ж стрічки на «Молодості» 2011 року отримав диплом «за гостроту авторського висловлювання».
Обглядаючи, так би мовити, ландшафт представлених на 43-й «Молодості» українських кіноробіт, зазначимо змістове превалювання картин, яких можна віднести до групи «критичного реалізму». Це, приміром, «Уроки української» Батицького, де присутня мистецька рефлексія історії зґвалтування Оксани Макар, «Хворісукалюди» Рачинського про паралельний світ безпритульних (який можна зрозуміти завдяки субтитрам англійською мовою, здатним концентровано відтворити всі смисли), «Богема» Федоряченко, в якій ідеться про нестерпну для суспільства легкість буття «інакших» - інтелектуально, національно вільних, «Кафе "Вояж"» Бондаренка, «У затишку білих акацій» Чепелик, «Відкритий урок» Машталер та інші.
Кадр із фільму «Кафе "Вояж"»
Їхня незаперечна цінність полягає в тому, що, втілюючи панівне в нашому суспільстві почуття соціального невдоволення в певних завершених чи відкритих сюжетах, ці фільми демонструють механізми трансформації цього почуття в судження, певні меседжі, які мають бути почуті спільнотою. Безнадійна ситуація й «люди без надії» є константою цих картин. Така «особистісна» оптика значною мірою визначає соціальний диспозитив і сучасного українського суспільства. Яскравим зразком такого підходу є, приміром, альманах «Мудаки», де задекларована «соціальна критичність» зводилася до образу українського суспільства як сукупності окремих неповноцінних особистостей («мудаків»), яким приписується цілковита відповідальність не тільки за власне жалюгідне становище, але, зрештою, й за всі проблеми країни. Й тут для глядача існує дві позиції: або жертви (інших мудаків), або винуватця (сам мудак).
Демонструючи закріплений у народній уяві набір образів «безнадійної ситуації», ці сюжети виконують важливу терапевтичну функцію: дозволяють нам учергове розчулено замилуватися власним трагічним образом «жертви обставин» - благородного героя, волею жорстокого випадку народженого не в тому місці не в той час, і, до того ж, залишити простір для надії: можливість еміграції (внутрішньої, як герої «Богеми» чи «Кафе "Вояж"», або ж зовнішньої - як «Жінки-банкомати»).
Тимчасом як частина фільмів зміцнює глядача в позиції жертви, інша частина саме цю позицію ставить під сумнів, чи, точніше, навіть під осуд. Часто-густо той, кого ми уявляли жертвою обставин («Дорога» Ксьонза, де герой - підліток, закинутий батьком-матір'ю, направду і їх ставить у ситуацію, якої вони просто не могли уявити раніше - подорож сина під виглядом інваліда в причепі до вантажівки), виявляється основним винуватцем не стільки розвитку подій, скільки моральних сентенцій для всіх героїв, у ці події втягнутих.
Утім, з огляду на все більш поширену в українському суспільстві ідеологію успіху, де «кожен сам винен у своєму становищі», треба було просто «більше старатися». Ця доволі поширена хибна думка через ідею особистої відповідальності (за власну поразку) переспрямовує невдоволення суспільною ситуацією на невдоволення собою.
Описані тут кіноситуації як мистецькі реакції на незадовільну суспільну ситуацію, по суті, паралізують волю до дії громадян і зміни в країні: в одному випадку - обернувши його джерелом пасивності (все одно в цій країні нічого вже не зробиш), в іншому - шляхом перетлумачення соціальних проблем як особистих («проблема в тобі, а не в країні»). Значною мірою тут працює наративне правило кінематографа: в центрі історії завжди мають бути герої (персоніфікація). Так хто ж ті герої? Героєм, як на нас, є герой картини Олександра Ратія «Повернення», яким, власне, є сам автор, що спромігся не просто покинути місто Алчевськ, де є два пологові будинки, два заводи й два кладовища (тобто існує ефемерний вибір), а ще й повернутися туди, щоби нам «відправити меседж».
Добра традиція виступати концептуально обгорненими в альманахи вже довела свою ефективність на «Мудаках. Арабесках» (продюсер В. Тихий) та «Відкритому доступі» (продюсер А. Куріна). Стрічка«Відкритий урок» із альманаху «Поза Євро» (продюсування «МаГіКа фільм») була з тих, хто направду вимагав режисерсько-продюсерського дотлумачення, яке прекрасно здійснила Наталя Машталер під час прес-конференції учасників Національного конкурсу, що дозволило розпізнати не просто репресивну машину, яку ми майже звично асоціюємо з численними силовими структурами, а збентежених і непевних людей, яких ті ж соціальні проблеми загнали туди, де можна вже «більше не старатись». Але трапляється ситуація, яка вимагає від них за три місяці, незалежно від браку часу й бажання, навчитися мистецтва комунікації з інопланетянами або попросту іноземцями. І вони вистояли.
Повернімося до зустрічі кінокритиків, із цитування якої й розпочався цей матеріал. Під час дискусійної панелі учасники дійшли висновку, що «української кінокритики як системного явища не існує, в першу чергу через те, що феномен українського кіно з часу здобуття незалежності поки не відбувся». Дозвольте все ж таки не погодитися.
Логотип фестивалю
Цього року офіційний логотип «Молодості» «Хлопчик на конику», до якого давно призвичаїлися, змінила картина того ж таки Олександра Захарова «Переправа», де замість дитячого молодечого захвату «Хлопчика...» ми бачимо в багряно-чорних загуслих тонах напружену постать вершника, який тримає коня, і ця постать заполонює весь екран. Не видно, ні з якого берегу він, ані куди прямує. Тож варто процитувати відгук мистецтвознавця про роботи Захарова, що цілком можна спроектувати на сучасне українське кіно: «Не розум наш, а душі повинні розшифрувати, декодувати твори мистецтва. Його (Захарова) роботи мають власне повідомлення (меседж)».
Феномен українського кіно існує саме тому, що воно також має на сьогодні не один «меседж», який варто декодувати. Ми вже зверталися під час рецензування альманаху «Українські злі» до того, що навряд чи можна знайти якийсь мотив, який би об'єднував українське суспільство більше, ніж невдоволення власною країною та власним життям у ній. Розширимо воістину метафоричний вислів Олександра Ратія, переможця Національного конкурсу, про його рідне місто, де два кладовища, два пологові будинки й два заводи, які він називає «засобами для переробки людей», на всю країну. Парадоксально, що значна частина згадуваних стрічок, знята коштом держави, фіксує та описує ніби її неприсутність, адже в центрі картин - якісь воістину стоїцистські дії супроти порядку, який патологічно байдужий і ворожий до маленької людини. Цей порядок не приймає її: ані в 20 років із нею ж таки, з державою, засвідченою кваліфікацією, ані в тридцять у повносиллі, коли лише закордоння пропонує хліб-без-масла; викидає в 45 на узбіччя, як героя фільму «Кафе "Вояж"» дядю Вову, в попередньому житті успішного директора рибгоспу, який зараз за декілька гривень поденно підтримує порядок у ставках-копанках; або ж і просто на кладовище, як батька головного героя - альтер-его автора фільму «Повернення» Ратія.
Кадр із фільму «Повернення»
А вже тому, кому пощастило дожити до сімдесяти, як героїні фаворитки української програми «В тіні білих акацій», де присутня така впізнавана завіконна реальність мого рідного села Київської області, де і в дощ, і в сніг 70-річні баби Степки, Ольки, Ганьки крутять педалі свого лісапеда з сиром-молоком-сметаною на багажнику, щоби спродати їх місту й купити знеболювальні пігулки чоловікам, які втратили здоров'я на колгоспних роботах (якщо вони, дай боже, ще живі). Й рамці мого недільного вікна в мами споряджаються ці вічні й непідйомні сумки-передачі з городиною та свіжиною, коли нарешті збирається вся родина, для вивчених червонодипломних дітей «у Києві». Тут зовсім і не потрібна рамка екрана, бо так воно і є...
Фото з фотобанку МКФ «Молодість»
