Агата Сотомська: вчителі мають розуміти, що фільм – це теж медіатекст

Проект Filmoteka Shkolna започаткував новий підхід до кіноосвіти в Польщі – про нього та про інші медіаосвітні методи педагоги розповідали під час міжнародної конференції «Практична медіаграмотність». 

У Києві нещодавно відбулася наймасштабніша зустріч українських медіапедагогів – науково-методична конференція «Практична медіаграмотність». Зважаючи на нинішній експериментальний статус предмета «Медіакультура», такі зустрічі важливі – адже в школах усе тримається здебільшого на ентузіазмі вчителів. Під час презентацій та виступів педагоги розповідали, яким чином вони включають елементи медіакультури у свої предмети. Як виявилось, у багатьох школах це поки що лише факультативи, деякі з яких проводяться в суботу або часом навіть удома у вчителя.

На конференції були також іноземні гості. Мабуть, про ідеальну систему медіаосвіти розповів Оллі Вестерінен, голова фінської асоціації медіаосвіти. У Фінляндії медіаграмотність уже давно тісно пов’язана з навчальним процесом і починається у досить ранньому віці. При цьому в основі фінської системи та ж модель медіаосвіти, яку обрали в Україні, – виховання критичного мислення в поєднанні з медіатворчістю. Як пояснив пан Вестерінен, ці два компоненти дуже пов’язані між собою, оскільки дитина зможе оцінити якість медіапродукту тільки тоді, коли спробує сама його створити.

Педагоги з Вірменії розповіли про свої успіхи запровадження медіаосвіти – там процес тільки розпочинається, і ще не на тому етапі, як в Україні. Так, на рівні вірменського Міністерства освіти ніяких програм не затверджено, у школах просто дозволені гуртки з медіакультури – їх організовує Центр медіаініціатив (колишній «Інтерньюз» Вірменії). Навчальним матеріалом для занять у гуртках є спеціальний підручник із мультимедійними додатками, розроблений цією ж організацією. Найбільше українських колег зацікавила комп’ютерна гра з медіаосвіти, яку продемонструвала Люсіне Григорян, менеджер проекту з медіаграмотності.

Гравець має виконувати різні завдання, пов’язані з медіа – вивчати історію ЗМІ, створювати новину на основі заданих фактів, верстати радіо- й телепрограму. За словами Люсіне, ця гра користується популярністю серед учнів та педагогів. І хоча окремих занять із медіаграмотності в школах немає, зацікавлені вчителі намагаються інтегрувати медіакультуру в інші предмети. Вірменські педагоги розповіли, що це можна робити навіть на уроках фізики: наприклад, у темі вивчення роботи двигуна дітям пропонують придумати рекламу двигуна для різних аудиторій – при цьому акцентуючи увагу на одних сторонах і приховуючи інші.

Цікавою була презентація проекту Польського інституту кіномистецтва «Шкільна фільмотека» (Filmoteka Shkolna). Фільмотека – це набір польських фільмів на DVD. Він складається з 55 кінокартин: серед них є художні, документальні та анімаційні. Проект розпочали 2009 року з освітньою метою – 14 тисяч польських шкіл одержали безкоштовно такий комплект.

«Ми відібрали фільми не просто, щоб показати історію польського кіно, ми також хотіли презентувати фільми як відправні точки для різноманітних дискусій», – пояснила Агата Сотомська, координатор освітніх проектів Польського інституту кіномистецтва. Фільми розподілили в тематичні підгрупи, щоб учителям було легше зорієнтуватися, на яких предметах їх можна використовувати. Наприклад, це такі теми, як «Перехрестя історії», «Серед мистецтв», «Національні стереотипи», «Релігія», «Кіно про кіно» (теорія і практика створення фільмів).

Як пояснила Агата, більшість фільмів у колекції – це старі кінокартини: «Було добре надати цим фільмам нове життя, тому що в інший спосіб ніхто б не дізнався про їх існування. Якщо їх показують по телебаченню, то вночі».

У вересні цього року колекція фільмів, до якої додалося ще 60 кінокартин, стала доступною в інтернеті на сайті «Фільмотеки». Головна складність полягала в отриманні ліцензійного дозволу на фільми – інститут працював у цьому напрямі три роки й тільки тоді зміг викласти фільми в інтернет. Саме тому в колекції лише польські кінокартини. Як пояснила Агата, кращі зразки світового кінематографа хоч і хотілося б показувати у школах, але в рамках проекту це поки що неможливо зробити: через труднощі з отримання дозволів. На сайті «Фільмотеки» фільми не у відкритому доступі, їх можуть переглядати лише зареєстровані вчителі та учні шкіл.

Інтернет-доступ значно полегшив задачу для педагогів – адже художні фільми достатньо довгі і їх важко переглянути за один урок. Тому учням можуть рекомендувати перегляди кіно як домашнє завдання. Крім того, на сайті вчителі мають змогу обирати фрагменти фільмів, щоби продемонструвати їх на уроках (на комп’ютер зберігати їх не можна).

«Ми переконані, що найкраще місце для перегляду фільмів – це кінотеатр, але не у всіх містах і селах є така можливість, – пояснює Агата. – Ми б хотіли, щоб кіноосвіта стала регулярним предметом у школах. Тому намагаємося забезпечити доступ до кіно за допомогою DVD та нашого веб-сайту». На сайті не лише фільми, тут завантажено й різні додаткові матеріали (вони у відкритому доступі). Наприклад, це рецензії на фільми від кінокритиків – для вчителів, які не мають досвіду в кіноосвіті, це важливий матеріал. Окрім рецензій, статті та інтерв’ю з авторами фільмів, лекції кінознавців. Найважливіші матеріали – плани уроків, ними діляться ті педагоги, які вже використовують фільми у навчальному процесі.

Польський інститут кіномистецтва в партнерстві з іншими організаціями (Варшавською кіношколою, Центром громадянського суспільства) організовує й інші проекти, пов’язані з кіноосвітою. Наприклад, «Filmoteka Szkolna. Akademia» чи «Filmoteka Szkolna. Akcja» – це навчальні проекти для вчителів та учнів, що пропонують різні способи займатися кіноосвітою. Зокрема, це дистанційний онлайн-курс для вчителів, розрахований на три місяці: частина занять присвячена історії кіно, а частина методології викладання. Для учнів також є онлайн-курси – вони можуть обрати дві «спеціалізації»: кінокритик чи автор кіно.

«Ми хочемо, аби вчителі зрозуміли, що фільм – це медіатекст, і вони через нього можуть навчити критичного мислення, аналізу», – пояснює Агата. Оскільки у «Фільмотеці» здебільшого старі кінокартини, не всі з них легко зрозуміти дітям. Тому педагогам радять організовувати спеціальні заходи чи конкурси, щоб учні могли належно оцінити фільми. Наприклад, це конкурси короткометражок (їх знімають самі учні) за мотивами переглянутого фільму чи конкурс рецензій. Крім того, організовуються інтерактивні ігри, які проходять у місті – вони стосуються сюжету фільму: учні мають виконувати в місцях певні завдання, пов’язані з фільмами. Агата наголошує, що тут організаторами таких ігор є самі діти.

У Польщі регулярно проводять кінофестивалі для учнів, під час яких діти спілкуються з відомими фахівцями-кінематографістами.

Щодо української кіноосвіти, то в неї відкрилося нове дихання після початку експерименту із запровадження медіакультури. Принаймні, в деяких регіонах, зокрема в Криму – про тамтешню ситуацію розповідала Олена Куценко, віце-президент Асоціації діячів кіноосвіти і медіапедагогіки України. До 2011 року кіноосвіта в Криму існувала, проте функціонувала в любительській сфері та під час позашкільних занять, а експеримент поставив її в офіційні рамки – на сьогодні в Криму вже близько 90 педагогів викладають медіаосвіту в різних формах.

Запроваджуючи медіаосвіту, кримські педагоги вирішили акцент робити саме на кіноосвіті: «Насправді телебачення та реклама виникли пізніше, ніж кінематограф, і телебачення використовує художньо-зображальні засоби кіно, – пояснює Олена Куценко. – Наприклад, художня чи документальна публіцистика – там є елементи акторської гри, метод реконструкцій. Так само і комп’ютерні технології, які використовують візуальні засоби». Тому медіаосвіту розпочали саме з мови кіно – причому викладають її не лише у старших класах, а навіть у початковій школі, де з дітьми обговорюють анімацію.

Найскладніше завдання на перших етапах – підготувати самих педагогів. Власне, про цю ж проблему казала й Агата, розповідаючи про польський досвід. Оскільки мало знайдеться вчителів, які б були достатньо кваліфікованими для аналізу кіно. Тому в Криму в перший рік навчали саме вчителів, влаштовували семінари, на яких розбирали історію та мову кіно, потім перейшли до критичного сприйняття, дивилися фільми та аналізували їх. Як зауважує пані Куценко, пересічна доросла людина – не те що дитина, зазвичай не підготовлена до сприйняття кіно – не сприймає половини фільму через незнання художньої мови кіно. Зараз на уроках із медіаосвіти учні вже аналізують не тільки фільми, але й телесюжети, інші медіапродукти. У Криму діє кіномедіацентр, де є велика колекція фільмів та літератури про кіно, в тому числі документального, анімаційного. Крім того, функціонують різні медіастудії та медіаклуби – на яких обговорюють не лише художнє кіно, але й правове та соціальне.

Організатори конференції «Практична медіаграмотність» – Академія української преси, Інститут інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України та Інститут соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України. Конференція відбулася за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та програми «У–Медіа».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.