Медіаграмотність у Молдові: тобі не потрібні танки, якщо у тебе є інформація

Про політизацію молдовських медіа, інформаційну війну та різницю менталітетів читайте у нашому інтерв’ю з Анеттою Гонцою – викладачкою факультету журналістики Молдовського державного університету та представницею неурядової організаціїЦентр незалежної журналістики Молдови”, медіаекспертом, що займається критичним аналізом медіапростору Молдови.

– Коли і у зв’язку з чим у Молдові зацікавилися медіаграмотністю?

– У нас медіаграмотність ніколи не була пріоритетом політики Молдови. Це почалося десь у 2015-2016 роках, як відповідь на такі феномени, як маніпулювання, дезінформація, пропаганда і фейки. Це феномени, які розвиваються дуже агресивно в останні роки. І особливо агресивно вони розвиваються в передвиборчих кампаніях. Ось тоді ми зрозуміли важливість медіаграмотності. І під «ми» я маю на увазі не державу, а неурядові організації Молдови, які сказали: «Потрібно щось робити, тому що неможливо вже контролювати ці феномени».

Перші тренінги почалися на початку 2014 року, коли Центр незалежної журналістики провів перші зустрічі медіаекспертів і журналістів з цільовими аудиторіями, тобто з учнями в ліцеях, школах, університетах. Почалися дебати, дискусії з людьми, щоб пояснити їм, що таке взагалі мас-медіа, чому це важливо, чому важливо розрізняти справжні новини від фейкових, помилкових, чому важливо взагалі мислити критично і бути скептично налаштованими до інформації.

– А на цих зустрічах з представниками громадськості були представлені різні вікові категорії?

– Спочатку не було вікових категорій. Лише учні та студенти. Поступово Центр незалежної журналістики разом із IREX EUROPE, Internews, Deutsche Welle Akademie – це три великих партнери, з якими ми працюємо в Молдові, – почали робити тренінги з різними цільовими аудиторіями. IREX EUROPE, наприклад, зараз, запустила великий проект у районах Молдови, який стосується бібліотекарів. Вони проводять з ними тренінги, потім уже самі бібліотекарі проводитимуть уроки або курси медіаграмотності з відвідувачами бібліотек і іншими людьми. Але це відбувається поступово.

– І як на ваш погляд, аудиторія сприйнятлива до таких речей? Їй цікава медіаграмотність?

– Уже цікава. Особливо цікава для людей старшого віку. Я сама треную бібліотекарів. Вони ніколи не замислювалися, чому потрібно розрізняти відмінності між тією чи іншою інформацією, чому безпека в Інтернеті важливатощо, а тепер дуже цікавляться. Молодь, як ви знаєте, також не все розуміє. У нас є підручники для 3-4 класу, потім для 7-8. Діти дивляться на це, як на ще один курс, ще одну дисципліну. Це як предмет у школі, хоча предмет не обов’язковий. Учень обирає, але педагогічний підхід не менш важливий. І підручники зроблені таким чином, щоб дітям було цікаво.

– Як ви вважаєте, у вас уже є унікальний досвід в медіаграмотності? Що б ви могли порадити іншим?

– Ви знаєте, сказати, що ми маємо унікальний досвід, я не можу. Я не знаю, що робиться в інших країнах. Тому, можливо, те, що я вважаю унікальним для нас – це загальне для всіх. Усе-таки пострадянський простір у чомусь схожий.

Як бачите, у нас є проблема, наприклад, з мовою населення. Державною мовою є румунська, крім неї є ще російська, а також проблемні території, такі як Придністров’я і Гагаузія. Тобто унікальність нашої країни в тому, щоб знайти загальний підхід до всіх цих регіонів. Для вас це також дуже важливо. Ми повинні зрозуміти всіх, щоб знайти відповідний підхід. Завжди трапляються своєрідні люди. У нас молдовани думають одним чином, російськомовні іншим. Тому, коли ми видали підручник румунською, його потрібно було перекласти російською, а в такому разі обов’язково доводиться щось додавати або навпаки прибирати, тому що не все підходить.

– У рамках одного заходу у вас перетинаються російськомовна і румуномовна аудиторії?

– Дуже рідко. Не знаю чому, але ми мислимо по-різному, бачимо речі по-різному. Навіть російськомовна і румуномовна преса зовсім по-різному трактує ті ж самі речі та феномени. Наприклад, у нас є дуже хороша газета по журналістиці розслідувань – вона завжди виходила румунською. Зараз її почали робити і російською, але російською від самого початку. Тобто це не переклад з румунської на російську. Автори відразу пишуть російською. Це різні сприйняття, різні картини світу. Не можу сказати, що російськомовні і румуномовні недолюблюють один одного. Але ми чомусь живемо в паралельних світах, чому – не знаю.

– З якими ще проблемами ви стикалися у своїй діяльності?

– Саме у медіаграмотності?

– Так. Те, що ви перерахували – це певною мірою виклики. Можливо, є ще щось, що треба подолати, з чим треба боротися?

– Напевно, боротися завжди потрібно з нашим менталітетом. Тому що у нас взагалі велика проблема зі своїм інформаційним простором – у Молдови ніколи не було контролю над ним. Ніколи. З 1991 року, коли ми народилися, на нас звалилося все: Росія, західні ЗМІ – усе, що хочеш, але лише не наше локальне, не наш національний медійний контент, для того, щоб ми знали, хто ми такі. Якщо ви запитаєте звичайного громадянина, що він дивиться, він згадає «Пусть говорят» або щось іще. Це його телевізійний світ. Більше він нічого не знає. Він не зможе назвати вам хоча б одну національну передачу. Можливо, я перебільшую, але в основному люди дивляться російські канали або західні, румуномовні. Російські ЗМІ так само сильно маніпулюють молдованами.

Це наш менталітет і навіть загальний, якщо хочете, світогляд – знання про світ, знання про те, що існує в світі. Тому, щоб пояснити людині, що це фейк або не фейк, людина повинна зрозуміти, чому це фейк або не фейк. Зрозуміти не просто тому, що ти йому кажеш, бо це було на якомусь сайті. Людина повинна зрозуміти, а для того, щоб зрозуміти, вона має знати деякі речі. І ти як тренер не можеш починати все спочатку, тобто пояснювати, давати загальні знання з культури, політики та іншого. З учнями у цьому сенсі завжди простіше, тому що вони завжди вчаться, вони знають, вони читають. Не думаю, що є проблеми, які не мають розв’язання.

– Чи є у вас суспільне телебачення?

– Є суспільне національне телебачення і суспільне регіональне, наприклад, у Гагаузії, яка є маленькою адміністративно-територіальною одиницею.

– У громадського телебачення високі показники переглядів?

– На жаль, ні. У 2010-2014 роках рейтинг був трошки вище, тому що було дуже багато міжнародних партнерів, які привезли сюди проекти і займалися реформуванням, включаючи Deutsche Welle. Люди дивилися, тому що новини були більш-менш коректними. Зараз, наприклад, громадське телебачення ніби під контролем правлячої партії. Тобто знову під впливом політиків, але все одно вони у топ-10. Звичайно, не на 1 місці, а десь на 4-5.

– В Україні схожа ситуація – телеканали належать політикам або людям, які їх підтримують.

– Я думала, це у нас лише таке. Зараз три великі медіагрупи належать політикам. Одна група у власності голови партії демократів. Інша під впливом президента країни, хоча, звичайно, не він є власником. І третя у мера міста Оргіїв. Тобто, навіть якщо у документах написано інше ім’я, усі знають, що це належить Володимиру Плахотнюку, Ігору Додону чи Івану Шору.

У першої групи 4 телеканали, а з національним мовленням усього 5. Тобто 4 телеканали є власністю Плахотнюка – лише однієї людини. Розумієте? І ось ці 4 канали завжди є в топ-10. Перший – це канал, який ретранслюється в Молдові з Росії, але він у нас називається Прайм. Там є локальний контент і те, що передає Росія. Потім ідуть президент Додон та мер Шор. По-моєму, вони володіють 3 і 2 каналами відповідно. Тобто сумарно 9 телеканалів. За рейтингами десь 7-8 із них у топ-10. Тобто люди дивляться ці телеканали. Зрозуміло чому – через російський контент, по-перше, і, по-друге, через різні рейтингові розважальні програми.

І ще суспільне телебачення, яке теж під впливом демократичної партії Плахотнюка. Тобто, виходить, що 5 телеканалів, які мають національне мовлення, під його впливом. І якщо подивитися – усе очевидно. Це не завуальовано. Все відкрито, і всі знають про це. Але за законом усе правильно. У нас є закон про відкриту власність (транспарентність), відповідно до якого один власник не може мати більше, ніж 2 телеканали або 2 радіо. А у нього (Плахотнюка – прим. авт.) їх 4: за документами 2 на його ім’я і 2 на ім’я його радника. Згідно із законом він чистий. Але ми всі знаємо хто, чим володіє.

– Наскільки відчувається конкуренція між каналами різних політиків? Чи займаються вони медіавійною, у якомусь сенсі?

– Звісно. І особливо у передвиборних кампаніях. 24 лютого у нас були парламентські вибори, і там це було очевидно. У нас так і кажуть, що в країні уже ведеться не журналістика, а війна між журналістами, тому що журналісти воюють між собою і захищають політиків. Це жахливо, коли журналіст більше не журналіст…

Нещодавно я робила моніторинг дебатів. Якщо кандидат демократичної партії прийшов на дебати на телеканал, що належить голові цієї партії, то питань до нього майже немає. Цей кандидат може собі дозволити сказати журналісту, що останній не має раций і займається незрозуміло чим. Ці кандидати роблять правила, вирішують що і як, вони модератори або ведучі дебатів. І політики можуть сказати: «Я не хочу приходити на ваш телеканал, на дебати вашого телеканалу, тому що вони не об’єктивні. Я піду лише на свої».

Правда, у нас ще є телеканал опозиції. Але лише один, і той регіональний. Там воюють уже проти усіх вищезгаданих – проти президента і проти демократичної партії, найвпливовішої партії Молдови. Але це лише один телеканал, і він мовить лише на 40-50% території Молдови.

Тобто уся наша журналістика, принаймні телевізійна і онлайнова, це війна між двома, або, грубо кажучи, трьома барикадами: демократичною партією, президентом і опозицією. Це три головних актори.

– Ви згадували про дуже сильний вплив російських медіа. Наскільки відчувається ця інформаційна війна? Чи ведеться вона проти Молдови взагалі?

– Проти Молдови – це зараз не відчувається так сильно. Але все одно про те, що відбувається, у людей формується думка завдяки цим ЗМІ, а не нашим, локальним. У селах, наприклад, люди дуже багато дивляться російські канали. Коли питаєш, звідки ти це знаєш, чому ти в це віриш, вони говорять – тому що по телевізору показують. А якщо показують по телевізору, значить це правда. Але так, щоб по телебаченню прямолінійно вели війну проти Молдови – такого немає. Зараз не ми є метою. Швидше за все метою є Україна. А ми так…

Колишній президент мало не щомісяця туди їздив (до Росії – прим. авт.) і брав участь у розважальних передачах на НТВ. Навіть не те що розважальних, а комічних. Люди з іронією згадують ці візити.

Але все одно величезна присутність російських ЗМІ в Молдові – це вже війна. Це маніпуляція свідомістю і нашим менталітетом. І це, напевно, найглибша війна, яка може бути. Тобі не потрібні танки, якщо у тебе є інформація. Це триває з 1991 року, з першого дня народження цієї країни.

– Скажіть, а в контексті Придністров’я?

– Ми, на жаль, із ними майже не спілкуємося. А у них теж практично немає доступу до молдовських ЗМІ. Я не можу сказати точно, але навіть якщо доступ є, я впевнена, що вони не дивляться нас, не знають, що відбувається в Молдові. Я не робила ніяких досліджень, але така думка формується із того, що говорять. 2-3 роки тому я була в Тирасполі, і люди, коли чули слово «Молдова» або «Кишинів» реагували так, ніби це найбільший ворог усіх народів, а Росія – це Росія, Путін – це Путін, і все… Тому я думаю, що вони в більшості дивляться російські телеканали та кілька локальних.

– Після заходів, які ви проводите для бібліотекарів, студентів, до вас приходять люди, які кажуть що виявили фейки?

– У нашій країні є проект Асоціації незалежної преси, який називається «Stop Fals», тобто «Стоп Фейк». У них навіть є сайт, де вони спростовують всю фальшиву інформацію, фейки, які пишуть молдовські засоби масової інформації. Звичайно, можуть бути і міжнародні, але нас усе-таки цікавить наш локальний простір.

Зараз «Stop Fals» провели конкурс для усіх жителів Молдови. Вони шукали звичайних людей, хоча б по одній людині з району (у нас усього 32 райони), хто хотів стати співробітником у проекті stopfals.md. Вони мали стати наглядачами, медіаекспертами у міру їхніх знань і сприйняття. Вони малиспостерігати за всім, що пише преса. І якщо в локальних газетах, на веб-сайтах, по телебаченню їм траплялося щось, що здавалося неправдою чи правдою не до кінця, то вони писали про це журналістам у Кишинів, і починалося розслідування. Проект зібрав 35 співробітників. Вони так і називаються – кореспонденти Асоціації незалежної преси «Stop Fals». Працюють вони уже рік.

У лютому була велика конференція, на якій кореспонденти розповідали, що робили протягом року. Було цікаво послухати, як вони розуміли, де фейк, де несправжня інформація, і що вони робили, як співпрацювали з журналістами, як пояснювали людям із сіл і населених пунктів, чому це фейк. І вони цим так пишаються! Дуже хороший проект вийшов.

– Організації з медіаграмотності співпрацюють з державними органами?

– Єдине співробітництво зараз – на рівні Міністерства освіти щодо видання і схвалення програм з медіаосвіти. Спочатку була ухвалена програма, а потім видані підручники. Але це, звичайно, не ідея Міністерства, а Центру незалежної журналістики. Але Міністерство дало добро. Там є люди досить досвідчені і інтелігентні, які зрозуміли, що це досить важливо для Молдови.

– І останнє питання. Що б ви могли порадити Україні, виходячи зі свого досвіду?

– Не думаю, що я можу щось порадити. У вас велика країна, зовсім інакша, хоча схожі елементи усе одно є. Але раджу не зупинятися. Це дуже важливо. Особливо зараз, коли є відкритий конфлікт з великим сусідом.

Знаєте, у чому, на мою думку, наша помилка? Медіаграмотність усе-таки – це не лише війна проти фейків і маніпулювання. Це ми так сприйняли, бо нам боляче. Але взагалі медійна освіта – це набагато більше. Потрібно почати, напевно, з перших класів і впроваджувати їїу різні курси. Наприклад, зробити медіаосвіту не окремим курсом, а частиною таких дисциплін, як російська або українська мова та література. Пояснити, впровадити елементи медіаосвіти, потім інформатики, в усі дисципліни. Мені здається, ось це потрібно зробити. А ми поки що боремося. У нас ця ідея виникла як боротьба проти фейків і пропаганди. Але медіаосвіта – більш широке поняття, і це потрібно розвивати. Ми поки що вчимося. І ми, і ви. І тому, мені здається, нам є куди рости, і ми будемо рости.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.