Національна програма  5 Одеського міжнародного кінофестивалю відкривалась повнометражним документальним фільмом «Лариса Кадочнікова. Автопортрет» режисера Дмитра Томашпольського і відомої актриси, художника Лариси Кадочнікової, який став для неї режисерським дебютом. Стрічка створена продакшен-студією «Гагарін Медіа» на замовлення Державного агентства України з питань кіно минулого року вже відзначена як кращий неігровий фільм року Премією Національної спілки кінематографістів України. Кінорежисеру Дмитру Томашпольському також  присуджена мистецька премія "Київ" в галузі кіномистецтва імені Івана Миколайчука за фільм "Лариса Кадочнікова. Автопортрет" (співрежисер стрічки Л. Кадочнікова уже є лауреатом означеної премії).

Лариса Кадочнікова

Я вперше переглядала  цю стрічку на прем’єрі в  по-святковому набитому залі Будинку кіно,  то ж вслід за Ларисою Кадочніковою, яка зауважила, що як актриса Театру Російської драми, вона звикла виходити до вщент заповненої зали, мені також було сумно спостерігти  небагаточисленних глядачів фестивального залу.

Але спочатку була виставка Лариси Валентинівни на яку прийшов Дмитро Томашпольський.  І актриса попросила режисера зняти фільм про її картини.  Трохи згодом з’явився сценарний задум,  як легенда українського кіно Лариса Кадочникова пише свій автопортрет впродовж стрічки. Такий був намір. Та зрештою героїня фільму пише три автопортрети, як та Тетяна Ларіна, що самовільно «змінила» задум Пушкіна і,дивись, вийшла заміж. Три портрети кожен з яких обрамляє важливу чоловічу постать в її життя –  художника Іллю Глазунова, кінооператора і кінорежисера Юрія Іллєнка, і просто людину, яка була видатною своїм коханням до неї.

 З перших кадрів Лариса Валентинівна задає жанр оповіді: «Мені пощастило працювати з видатними кінорежисерами сучасності – Ефросом, Михайлом Єфремовим, Сергієм Параджановим, які вчили мене мислити в кадрі…»  Картина не мала зазделегіть підготовленого тексту, оповідь розпочинається ніби то з банальних автобіографічних елементів – народження, батьки і тут раптом лінійна перспектива порушується бурлескними кадрами з картини батька Лариси – художника і кінорежисера Валентина Кадочнікова «Маленький – удаленький», коли кінореальність напівзабутої  казки 1930-х вторгається, щоб потім кіно трагіпересмішником коментувати подорож в минуле.  Кіносмальтами в щедрому розсипі жанрів випадає, то перо зі сцени кафешантану, то коридор московської комуналки, де тремтить «смешная девчонка». Кіно – цей великий ілюзіон, забирає все більше прав в картині. І режисери не відмовляють собі в задоволенні вивести кінематограф, як Великого Лукавого. Кінокоментар з «Вулиця Ньютона, будинок 1», де герої стрічки, яких грають юні Юрій та Лариса переживають любовну драму, яка потім  буде відтворена їх реальною долею, ніби закладає заряд трагічної передбачуваності в історію взаємин «найкрасивішої кінопари» Юрія Іллєнка та Лариси Кадочнікової.

Фільм переглядається з якоюсь відстороненою зачарованістю…  Особливо полонить мистецький кіноколаж з  кадрів фільмів, які склали славу «поетичному кіно» - «Тіні забутих предків» (Марічка),  “Криниця для спраглих” (Соломія, Параска),  “Вечір на Івана Купала” (Пидорка), «Білий птах з чорною ознакою» (Дана). Ще і ще б залишатись в цьому драйві неймовірних кольорів, лету камери, гіпнотично споглядати крупні плани акторів. Це картини, які свою «дословесністю», за виразом кінокритика Сергія Тримбача, синкретичною єдністю людини з природою,  руйнували сконструйовану радянським режимом міфології  за що і потрапили в немилість до радянської влади.  Лариса Кадочнікова  волею випадку стала  обличчям українського поетичного кіно. Але неможливо було знайти краще обличчя для цього – іконописне, с карими заглибленими в себе очима, з тонким, видовженим носом, як зображувались на іконах богоматері, тонкі також неземні вуста.  Це лице не могло асоціюватись з жодним іншим «прикладним типажем» радянського кіно – скромними вчительками, веселими простуватими дівчатами, енергійними робітницями тощо.

 Кадочнікова весь час повертається до незіграних ролей – Наташі Ростової у фільмі С.Бондарчука, Лариси з  «Безприданниці» М.Островського та Ніни Заречної з «Чайки» А.Чехова, які подібні їй беззвітною радістю життя, недомовленістю, незавершеністю. І ця схожість ще помітніша, коли в якийсь момент автори фільму змінюють проекцію і портрет Кадочнікової малюють кінорежисер Роман Балаян, кінокритик Сергій Тримбач, художник Сергій Якутович . Жоден з них, не намагається створити реалістичний відбиток,  передаючи Ларису через різноманітні деталі  та асоціації, в тому числі і через її улюблену чайку.

Це направду кіно, яке цілком резонує з кіно, тому що його героїня  проживає  життя,  ніби так і не дотикнувшись до соціальної дійсності. Її фразу, коли вона споглядає на колись велелюдний музей І. Глазунова і на нині заюрмлений Пушкінський музей: «Да, часи змінились» можна віднести до будь-якої епохи. І здається, ніхто крім Кадочнікової так  ємно не говорив про долю С. Параджанова, яка насправді невіддільна від політичної історії СРСР : «Кругом була заздрість». Історія –  вона така ж умовність, які і чергові театральні декорації.

Лариса Кадочнікова чи не останній представник і нестямніла «ікона» найбільш відомого періоду української кіно історії - поетичного реалізму або ж фольк-модернізму або ж поетичного кіно резонує з тим часом кіноекспресій в мистецький спосіб.  Це стрічка не просто для любителів кіно.  Це фільм для синефілів, як настільки вписані в видовище, що розчиняються в ньому. «Лариса Кадочнікова. Автопортрет» оперує досить замкненою знаковою системою, яка ґрунтується навіть не на опізнаванні фільмів, а на опізнаванні деталей кадру. Замкненій але не герметичній. Зовсім не тому, що цей світ недоступний загалу, а тому, що ця його аудиторія, це в першу чергу ті, хто уйняв українське поетичне кіно як цілісне явище, як частину власного світогляду, цілісного світу, де людина і природа,  написаб  в я 20 років тому, а зараз додам нація злиті. взаємопросякнуті одне одним.