ІНФОРМАЦІЙНА ЗБРОЯ – ЦЕ АНТИБІОТИК, ЯКИЙ ЛІКУЄ

Сергій Дьома, менеджер Міжнародного фонду «Відродження» 1998-2009 рр.,  учасник АТО, менеджер з розвитку Академії української преси 2012-2014 рр.

 

Зараз такий момент, коли дуже важливо, не те, що визначити істину, її взагалі дуже важко знайти, потрібно  хоча б віднайти якусь точку опори чи нормалізації, особливо для населення України в тому стані, у якому вона наразі перебуває.

За останні два роки українці пережили такі потрясіння, такий шок, якого ніколи не могли собі й уявити. Ми не Росія, там завжди була війна, ми це переживаємо вперше. Відповідно, у нас відбулося дуже сильне психічне порушення рівноваги. І з огляду на це,  зараз будь-які медіа-меседжі сприймаються населенням важко, люди або впадають у відчай, або в ейфорію. Але жоден з цих станів не є  дотичним до реальності.

Відповідно, медіаграмотність – це саме ті ліки,  які допомагають людині, якщо вона вміє правильно декодувати інформацію, яку доносять до неї мас-медіа. Тоді особистість буде спокійно сприймати те, що відбувається і адекватно на це реагувати. Інколи порівнюють з медичною сферою, коли навмисно наші недружні сусіди з півночі намагаються  застосувати  бактеріологічну зброю. Нас інфікують абсолютно невірними і неправдивими речами. І нам потрібен антибіотик. Цим  антибіотиком і є  медіаграмотність, яка нас рятує.

Днями мені випала чудова нагода відвідати Четверту міжнародну науково-методичну конференцію «Практична медіаграмотність: міжнародний досвід та українські перспективи». Стало зрозуміло, що жодні чинники не стоять на заваді розвитку медіаграмотності. Все відбувається не те, що досить швидко, а швидше, ніж можна було очікувати.

Пам’ятаю ту ситуацію, яка була в 2011 р. У той час ми повсемісно намагалися довести громадськості та владі цінність медіаграмотності, та не могли пояснити її важливість західним донорам. Та вже зараз становище зовсім інше: ми бачимо, що медіаграмоність вивчають  пенсіонери, діти з особливими потребами, військові тощо. У нас все розвивається, рухається, але головне – не втрачати темп, докладати зусиль, пропагувати ідею серед  тих, хто може вкладати ресурси.

Зараз вже змінюється і парадигма в роботі освітян. Освітня система, яку ми маємо наразі, це такий собі залишок  тої системи, яка була побудована в ХІХ сторіччі.  Де в центрі вчитель-дидактик, який нав’язує свою точку зору, вчить як жити. Зараз ситуація абсолютно інша. Освіта це дуже інерційна сфера, зміни відбуваються швидше ніж вони розуміються тими ж самими освітянами, але з часом, я гадаю, що  і вони зрозуміють, що їх роль  бути не священиком, чи тим хто пророкує священну істину, навіть щодо медіаграмотності, навіть, якщо вони праві, а бути виключно людиною, яка пояснює або розповідає де можна отримати знання, де знайти  джерела. Тобто бути таким собі посередником, другом, екскурсоводом, який супроводжує дитину, чи навіть дорослу людину, в країні цих знань. Саме це треба усвідомити і не намагатися вдоктринувати щось в голови дітей або дорослих. Так як це може призвести до того, що ми або виростимо натовп рабів, або навпаки, стикнемося з супротивом і, відповідно, все одно не досягнемо своїх цілей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.