Медіаграмотність у Вірменії: навчання через ігри

Геймифікація, робота зі школами, боротьба з фейками. Про це та інше у нашій розмові з Нуне Саркесян – виконавчою директоркою Центру Медіаініціатив (колишній Internews), громадської організації, яка займається різними проектами у сфері медіа у Вірменії.

– Розкажіть, з чого взагалі починалася медіаграмотність у вашій країні? Як нею зацікавилися і як вона розвивалася?

– Нею ніхто не зацікавлювався (сміється). Насправді, у нас дійсно є історія, пов’язана з цим, тому що, як ви розумієте, поняття медіаграмотності у багатьох країнах Європи та колишнього Союзу, в принципі, з’явилося в останні 10-15 років. Актуалізується воно по-різному – у кожній країні в залежності від того, які політичні процеси відбуваються в першу чергу, наскільки дійсно важливо усвідомлювати, що відбувається в медійному середовищі, і наскільки медіа позитивно чи негативно можуть впливати на суспільство. Саме з цими процесами пов’язане розуміння, використання, іноді маніпулювання поняттям medialiteracy – медіаграмотність.

Ми вже дуже давно, напевно, років 10 як говорили про необхідність розвивати цю сферу і залучати суспільство у більш широкому сенсі до медійних процесів, робити його активним учасником цих процесів з точки зору впливу на медійне середовище і формування позитивних потреб якісних засобів масової інформації. Але наша особиста історія як організації почалася десь у середині 2000-х, коли ми кілька років достатньо активно працювали зі школярами. Звичайно, працювали більше у сфері журналістики: організовували для них літні табори, робили потім з ними реальну телевізійну програму. Цей досвід і розуміння необхідності роботи з молоддю потім дуже сильно вплинув на те, що саме ми стали впроваджувати у сфері медіаграмотності.

Проектами в області медіаграмотності ми почали займатися десь із 2010-го року. Перше, що ми зробили – розробили курс для шкіл. Ми розуміли, що починати треба зі шкіл, а точніше – з освіти. І це було найскладнішим. І складно досі, тому що увійти до школи зі своїм предметом нелегко. Це пов’язано не лише з бюрократією, але також із певними концептуальними питаннями, питаннями реального дизайну програми для шкіл, оптимізації, роботи кредитної системи у школах. Точніше, її не роботи. І так далі.

Одним словом, ми уклали посібник, що був направлений у першу чергу на учителів. Але насправді він являв собою водночас і сам курс по медіаграмотності. Цей курс складається з 10 уроків-частин. Кожен із цих уроків можна, в принципі, провести протягом однієї години або протягом одного року. Це залежить від того, наскільки ти заглиблюєшся у конкретну тематику кожного дня, або кожного уроку. Потім ми пішли далі і зробили комп’ютерну гру, що стала частиною курсу. Тобто кожний розділ гри пов’язаний з кожним уроком. Далі ми почали працювати з учителями, проводити для них тренінги на базі посібника, надавати їм посібники і курси, допомагати впроваджувати усе це, намагатися працювати з Міністерством освіти. Цей тип роботи триває у нас досі, і ми його вважаємо дуже важливим, тому що навіть в умовах невеликої Вірменії і всього, скажімо так, 1400 шкіл, дійти до кожного вчителя, до кожної школи, а тим більше до кожного учня – не дуже легко. Тому ми розглядаємо це як довгостроковий процес. При цьому ми розуміємо, що посібник потребує періодичного перегляду, оновлення.

Ми йдемо різними шляхами. Складаємо, наприклад, збірник додатків за різними тематиками, який являє собою антологію додаткового читання для вчителів. Їм потрібно працювати над собою, а вірменомовної професійної літератури не дуже багато.

Крім того, ми робимо дуже багато інших різних кроків. У нас є сайт Media.am, що являє собою медіакритику і аналітику. Там є кілька розділів, які безпосередньо торкаються питань медіаграмотності і спрямовані на більш широку аудиторію. Наприклад, це розділ «Перевірено / Verified», де публікуються матеріали, які пов’язані з фактчекінгом, фейкньюс. У нас дуже багато відеоматеріалів – ми самі їх створюємо. У нас багато медіаматеріалів, які є соціальною рекламою, спрямованою на більш широкий загал або є частиною навчального курсу, де ми намагаємося якось поширити цінності, принципи  й етичні норми журналістики.

– До цього залучаються різні люди, не лише журналісти, правильно?

– До виробництва ми намагаємося все-таки залучати людей, які мають відношення до медіа. Це різні люди, що живуть не лише у Вірменії, а й за її межами. Це, наприклад, наші консультанти, які приїжджають до Вірменії. Ми працюємо з ними і використовуємо їхній досвід, їхнє слово, їхню харизму для того, щоб поширювати ідею.

Ми продовжуємо працювати з дітьми, зі студентами, з громадськими організаціями, проводимо для них різні тренінги. Дуже багато працюємо також із бібліотеками. Ми розглядаємо їх усіх усе-таки як фахівців освіти, як людей, що є мультиплікаторами за своєю суттю і можуть поширювати знання.

Ми працюємо в галузі комп’ютерних ігор. Намагаємося їх продюсувати і пов’язувати їх із загальним контекстом освіти в медіаграмотності. Наприклад, Медіазнайка. Вона, до речі, перекладена українською – ми дуже успішно попрацювали з Академією української преси. Друга гра, вона більше стосується інформаційної безпеки, називається Цанцар, від вірменського слова «мережа» – людина, яка живе в мережі, можна так спробувати перекласти. Гра являє собою базовий тренінг, який заснований на навичках користувача, знаннях безпеки у вигляді роботи в мережі, з телефонами, з гаджетами тощо. І третя гра, яку ми зараз закінчили і робимо до неї ще настільну версію, називається «Пригоди Літератуса» – вона стосується фактчекінгу.

Напевно, ще я обов’язково відзначу Медіамузей, який називається Lratun. У перекладі це «будинок новин». Це така маленька версія американського Ньюзіума – музею новин, де ми намагаємося створювати колекції, пов’язані з історією висвітлення різних найважливіших подій або явищ в Вірменії, тобто роботи журналістів. Ми намагаємося це робити мультимедійними, інноваційними способами. Звичайно, у нас не дуже багато можливостей, ми не можемо створювати величезний музей. Але маленький, який є мобільним і може подорожувати країною, який поміщається в певній кількості тачскрінів і комп’ютерів і являє собою також інтерпретацію усіх подій, які були пов’язані з висвітленням, з роботою журналістів, переказ, рефлексію цих подій з точки зору людей, які були безпосередніми учасниками і творцями цього новинного контенту, цілком можемо. Ми реально зараз вже робимо 3-ю експозицію. Перша мала відношення до 25-річчя землетрусу 88-го року у Вірменії і роботи журналістів у ці дні. Друга була історією висвітлення корупції у Вірменії – називалася «Журналісти проти корупції». І зараз ми робимо історію цензури та пропаганди у Вірменії. В основному все це стосується періоду останніх 30-ти років, тобто періоду незалежності республіки.

– А взагалі держава, державні установи зацікавлені в поширенні медіаграмотності, підвищенні її рівня?

– Напевно, ви знаєте, що у нас пройшли серйозні політичні зміни у 2018-му році – зміна влади, революція – процеси, які люди називають «оксамитовою революцією». І зараз ми, звичайно, знаходимося у серйозному процесі трансформації.

Мушу сказати, що ще за минулої влади ми почали працювати з Міністерством освіти і дуже ефективно продовжуємо працювати зараз. У листопаді ми провели тиждень медіаграмотності спільно з Міністерством освіти, і це дуже допомогло залучити велику кількість шкіл, навчальних закладів до цього процесу. Говорити про те, що багато інших інститутів дуже серйозно цим зацікавлені, поки не доводиться. Але те, що зараз ця тема актуальна, про неї взагалі дуже багато говорять – це однозначно. Високий емоційний рівень інформаційного висвітлення політичних процесів у країні безумовно призводить до того, що активізуються інформаційні ресурси і в соцмережах, і в традиційних медіа, і в онлайн-медіа, і на телебаченні. Але є не лише ті, хто намагається підтримати ці процеси. Є дуже багато, скажімо так, чорного піару відносно сьогоднішньої влади. І, звичайно, ми розуміємо, що основне знаряддя проти всього цього з одного боку – це професіоналізм журналістів, з іншого – освіта суспільства. І тут медіаграмотність починає відігравати дуже серйозну роль і тому стає актуальною. Люди усе частіше звертаються не лише до цього терміну, але й починають розуміти, що під усім цим мається на увазі. Але тут прихована небезпека, тому що поняття медіаграмотності може також використовуватися і в цілях пропаганди.

– Ну і наостанок, може, у вас є кілька порад, виходячи з досвіду, який ви отримали протягом розвитку медіаграмотності у вашій країні. Щоб ми щось не повторювали, щось навпаки повторювали, щоб краще і швидше розвивати медіаграмотність.

– Ви знаєте, я навпаки постійно намагаюся у всіх учитися сама. Я думаю, що весь цей досвід і всі продукти, дії, які ми робимо, у всякому разі в тому середовищі, яке має загальнополітичне минуле, історичне минуле в якомусь сенсі, загальні тенденції розвитку сьогоднішньої демократії і суспільства, напевно, це все повинно бути схоже на великий казан, куди ми скидаємо всі наші новаторські ідеї і, можливо, не завжди новаторські, але ті, які працюють. Тому що не завжди потрібно йти за новаторством, потрібно ще думати і про те, які прості традиційні методи навчання можуть бути ефективними. Так ось, все це кидати просто в один казан і потім діставати за потреби. Тому я б порадила нам всім давати одне одному поради, частіше зустрічатися і намагатися обмінюватися досвідом.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.