Есей “Власна думка та етика у соцмережах”

Друзі, продовжує діяти наш банк обміну матеріалами «Заняття в стислих умовах». Ми дуже вдячні Світлані Пилипчук (Кучпилюк), тренерці з медіаграмотності Університету третього віку «Протон-Львів» (до війни), вчительці хімії у НВК «Сапанівська ЗОШ І-ІІІ ступенів – ДНЗ» та Жолобівська гімназія, публіцистці, есеїстці, авторці критичних статей за есей «Власна думка та етика у соцмережах», яким вона поділилася з АУП. А ми радо ділимося з вами! 

Усе написане не стосується спілкування в мережі з рашистами і білорусами, з тими, хто їх кликав чи підтримує. У час війни їх не можна враховувати – все нижче сказане не стосується будь-якої форми спілкування з ворогом. Там можна і варто лізти в коментарях зі своєю думкою та зауваженнями, що я і робила та роблю, як і всі ми.

Чула сьогодні заклик-пропозицію блогера, популяризатора української мови та культури, Андрія Шимановського (https://www.tiktok.com/@shymanovski/video/7080938715064864006?is_copy_url=1&is_from_webapp=v1), щоб після війни в школах відкрити урок чи факультатив, на якому б вчили красномовства, чітко і грамотно висловлювати свою думку, не боятися публічних виступів, тощо. Цілком за таку ініціативу, так як з цією темою серед наших учнів є доволі немалі проблеми.

Але паралельно пропоную запровадити ще один обов’язковий курс – критичне мислення та етика поведінки. В нас буває ледь не катастрофа! Часом хочеться кричати від безвиході та непотрібних зусиль – доводити, що біле, то є біле. І варто визнати, що діти часто можуть бути критичніші, ніж дорослі.

Моє учнівство, та і дорослі, які зі мною спілкуються, добре знають як боляче, як близько до серця я сприймаю спроби маніпуляції та лицемірства. Як багато зусиль можу докладати, навіть якщо ситуація не стосується мене прямо, щоб запобігти цьому, виправляти, або розвінчувати, допомогти розібратися. Звісно, що я теж помиляюся, дозволяю емоціям брати гору, злюсь і роблю помили – звісно, що і в мене так буває. І саме тому, я вірю, що люди можуть змінюватися, бачити себе збоку і робити висновки. Намагатися, не плекати ілюзій, намагатися! Не наступати на ті ж самі граблі самообману та маніпуляцій іншими.

Нам дуже-дуже треба вчитися сприймати світ критично – з різних сторін, допускати, що ми можемо бути не праві і не в праві, аналізувати все те, що бачимо і те, що відбувається.

І, оскільки, більша частина нашого життя тепер онлайн – треба навчитися робити це все і в мережі.

Зі свого досвіду.

Перша ситуація. Ще до війни помітила, що одна моя давня знайома, з’явилася у фб. Згодом вона прокоментувала щось на мої сторінці. Я подумала, що, звісно, вона додала мене в друзі й тоді зайшла та щось написала. Але ж ні. Вона просто зайшла на мою сторінку. Прогортала, поки не знайшла пост, під яким могла б залишити свої зауваження щодо мого життя і думок. Написала під ним щось типу, що це дурість, так не можна робити, думати це неправильно і в такому дусі. Запиту в друзі від неї не було.

Друга ситуація. Я поширюю пост, який вважаю доцільним. Хтось заходить і коментує обурливо, що це не так. Як так можна. І зараз таке не на часі. Ок. Дякую за вашу думку. Я бачу, розумію, що людина не сприймає інформацію так як я. Пишу роз’яснення, звернення, коментую, що пост зовсім не про це, будьте уважні. На що знову отримую порцію типу «так це ви читайте уважно і не створюйте свар». Що? Мої слова не мали ніякого сенсу для цієї людини – і нічиї б не мали.

Звісно, що відповідати на це я вже не стала. Та і на перший коментар не дуже-то хотіла. Але вірила, що людина слухає не для того, щоб відповісти, а для того, щоб зрозуміти.

От, вдумайтеся в сенс – як на мене, це біда ледь не всіх людей. Ми такі цинічні, зранені та налаштовані на захист і напад при будь-яких обставинах, що дійсно слухаємо, щоб відповісти, але аж ніяк не для того, щоб зрозуміти.

Останнім часом, особливо з початком війни, це стало вдвічі помітніше.

Люди говорять самі й не чують, що їм говорять інші. А є ще окрема когорта людей, які хочуть, щоб їх слово і їх правда були останні. Так би мовити, ти можеш бути правим, але я того не визнаю, натомість скажу щось, щоб виглядати круто, але насправді для того, щоб довести, що моє завжди зверху. Хто що буде казати, я не буду навіть чути – слухаю лише щоб відповісти, розуміти і не збираюсь.

Так от.

Для чого нам потрібно вводити курси критичного мислення в школі?

Насамперед, для того, щоб люди знали норми етики людського спілкування. І розуміли, що якщо ви з чимось не згодні в соцмережах, то не обов’язково надягати корону її величності і писати гнівні невдоволені коментарі на чиїйсь сторінці чи під чиїмось постом.

Просто проходьте повз, не лайкайте, не коментуйте. Не розводьте дискусій. Якщо людині важливо бути зверху, ок – не ваш ранг – не міряйтеся, не переконуйте. У вас є своя сторінка, де ви поширюєте те, що вважаєте нормою, що вам імпонує і що ви підтримуєте. Все решта не ок.

Крім того, алгоритми соцмереж працюють так, що будь-яка реакція, незалежно зі знаком «+» чи   «–» до новини, автоматично просуває її і рекламує.

І завжди варто пам’ятати наступне.

Акаунт людини в соцмережі можна порівняти з її домом. І коли ми гортаємо стрічку новин, то бачимо те, що люди виставили в свої вікна, дещо бачимо через привідкриті двері. Ми ніби ідемо, чи їдемо вулицею і розглядаємо чужі будинки, двори і плоти. Хтось повністю закрив доступ до цікавих очей високим плотом, а хтось відкрито і щиро демонструє свої досягнення, свої квіти і свої помийні ями.

І кожен раз, коли ми заходимо на чиюсь сторінку, ми заходимо в чужу квартиру чи на чуже подвір’я. І щоразу як ми там чимось не задоволені – це ми не задоволенні, що в когось у квартирі, припустимо, висить картина Моне, а не Пікассо – який жах, як хтось посмів, ви ж терпіти не можете Моне і ще він там десь за життя напартачив, як хтось може цього не знати. Негайно треба зняти зі стіни і в смітник. І взагалі господаря лінчувати…

Звучить дико. Так і є.

Або вам не подобається, що хтось пофарбував стіни у рожеве – фу, як так можна, це надто наївно думати, що світ такий рожевий, а ще й так дітей виховувати, та ким вони виростуть. Ідеалістами, романтиками – пожалійте їх. Такі люди не заслуговують на повагу – треба висміяти їх перед усіма сусідами, та що сусідами – усім містом (у мережі мільйони користувачів).

Кожен раз, коли ми на тій чужій сторінці засуджуємо чиюсь думку, жорстко і зневажливо, зверхньо чи уїдливо – ми втручаємося в чийсь особистий простір ми зайди! І щось там хочемо ще доводити, керувати чужою хатою і чужим життям. Уявіть реакцію господарів.

Звісно, що за мною теж знайдеться чимало грішків – це якщо комусь захочеться мені в чомусь дорікнути, чи рити мою сторінку, щоб знайти за що вколоти. Але я намагаюсь ставати краще і вчитися слухати людей, щоб зрозуміти, а не щоб відповісти. Не скажу, що це легко і що завжди виходить – далеко ні. У мене ж теж є доля егоїзму, попри мій альтруїзм. Є певні стереотипи і упередження. Є погані дні і люди, які ускладнюють, руйнують чи намагаються зруйнувати мені життя.

Правила, які я взяла собі на озброєння при користуванні соціальними мережами:

  • не реагувати і не коментувати те, з чим не згодна, що не підтримую, особливо, якщо це на сторінці в людини, якої я не знаю. І ще, особливо, якщо я не в курсі ситуації з двох сторін. Єдине, що я можу написати, це якийсь загальний коментар, заклик зупинитися і все обдумати;
  • якщо ситуація мене зачіпає і вона у будь-якій формі заявлена, представлена на сторінці моїх знайомих – якщо це люди, яких я добре знаю – напишу їм в особисті повідомлення свою думку, передзвоню тощо. Так як не в моїх правилах і совісті пройти мимо в даному випадку;
  • якщо під моїми постами хтось намагається обурюватися, гнівно образливо, уїдливо висловлюватися – можу, залежно від людини і теми, намагатися пояснити свою позицію, можливо людина поспішила і все не вірно зрозуміла. Якщо ж їй потрібно лише самостверджуватися і самовиражатися, але не розуміти – тоді дякую за коментар і припиняю дискусію;
  • якщо я не згодна з чиєюсь позицією – тема, в якій я обізнана; людина, яку добре знаю і поважаю – яка здатна до конструктивного діалогу, обговорення і не є твердолобою, вузьколобою, егоцентричною – я можу дозволити висловити свою думку навіть в коментарі – і почну прямо «я не згодна з… », але хід думок можу зрозуміти, можу побачити в них плюси і навести свої аргументи (не факт, що я буду права, але така бесіда принесе користь і задоволення обом). До речі, люди часто зумисне ставлять деякі теми на обговорення, щоб побачити зріз думок і поглядів. Тут важливо не помилитися щодо особистості автора публікації. Але останнім часом я рідко собі дозволяю таку розкіш.

Отже, продовжую вчитися слухати, щоб зрозуміти, а не щоб відповісти. Мені не соромно визнавати, що я була не права. І я розумію, що дуже багато маю прогалин в різних сферах знань. Я просто людина. Як і всі. З безліччю своїх плюсів та мінусів. У мені вживається світло і тінь – як і у всіх. І як у багатьох, в мені живе багато болю та несправедливостей, що може заважати слухати, щоб розуміти, а не щоб відповісти.

Саме тому, нам усім так потрібні курси, уроки, тренінги і майстер-класи (хоча, напевно, я найбільше вірю в самонавчання) з критичного мислення та етики спілкування, з красномовства і вміння висловлювати свою думку, формулювати свою позицію, аналізувати побачене, прочитане і відчуте. Нам усім потрібно розуміти, що нові блага несуть з собою і нову відповідальність, і нові знання, і нові витки етики та моральності поведінки.

 02.04.2022 року

One Reply to “Есей “Власна думка та етика у соцмережах””

  1. Повністю розділяю. Ваші думки, пані Світлано. На щастя, 4 роки досвіду модераторства в одній з найбільших освітянських спільнот стали “вакциною” від багатьох ситуацій, які описали Ви і з якими стикаюсь я. І, звичайно, вивчення основ медіагігієни та медіаграмотності підвищили мою стресостійкість, інакше і не уявляю якби я зараз почувалась. Викладаю учням 6-7 класів цифрову і медіаграмотність і бачу наскільки це важливо. Тримаймо стрій! Все буде добре!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.