«На зборах треба говорити про ґаджети і вчити батьків медіаграмотності»

Про серіали Бі-бі-сі для кращого розуміння тем зі всесвітньої історії, перевірку знань за допомогою додатків із QR-кодами та важливість розмови про власників телеканалів MediaSapiens поговорив з учителькою чернігівської школи № 30 Олександрою Розумієнко.

Чернігівська вчителька Олександра Розумієнко розповідає, що дізналася про дисципліну під назвою «медіаосвіта» 2012 року. Тоді ж зрозуміла, що вже кілька років впроваджує деякі з її елементів на своїх уроках історії. «Це почалося 2009-го, коли був черговий період переходу на дванадцятирічну шкільну освіту. Нас не забезпечували підручниками, а дітям потрібно було щось давати. Тож я підключила медіаресурс — фільми, ролики на Youtube, все, що могло допомогти пояснити дітям матеріал. На щастя, батьки моїх учнів нормально сприйняли ці зміни. По всій Україні вчителі активніше взялися за медіаосвіту після Революції гідності й початку російської агресії в Україні», — розповідає вона.

Олександра відвідала низку навчальних курсів Академії української преси (АУП), де сотні українських педагогів училися розрізняти фейкові та надійні джерела інформації, щоби пояснити це учням, а також тренінг для тренерів із медіаграмотності від IREX.

Після цього Олександра почала включати елементи медіаосвіти в кожен урок із дисциплін «Історія України», «Всесвітня історія», «Людина і світ», а також викладати спецкурс «Основи медіаграмотності». Її школа № 30 долучилася до всеукраїнського експерименту зі впровадження медіаосвітив якому беруть участь сотні навчальних закладів.

Навіщо вчителька дивиться з учнями записи промов Гітлера та просить батьків, щоби в усіх дітей був мобільний інтернет, — у нашому інтерв’ю.

Олександро, розкажіть, будь ласка, яким чином побудований ваш курс медіаосвіти, на чому зроблено основні акценти?

Так склалося, що саме в одинадцятому класі суспільно-гуманітарного профілю була можливість запровадити спецкурс за вибором учителя та батьків. Ми обрали медіаосвіту. Але крім того в 11-х класах я також викладаю дисципліну «Людина і світ», яка перетинається з темою медіа. Незабаром цей предмет буде замінено на «Громадянську освіту», де цілий блок присвячено ЗМІ.

Спецкурс триває півроку, заняття проводяться раз на два тижні. На кожен урок мені треба щось придумати й, чесно кажучи, відчувається брак матеріалів. Бо та ж АУП розробила добрі вправи для 8-9 класів, а 10-11-й лишаються неохопленими. Та й у їхніх рекомендаціях багато ідей для викладачів інформатики — про зйомки роликів, використання різних комп’ютерних програм, а для гуманітаріїв — менше…

Тож я щось вишукую сама, а за основу взяла підручник для тренерів АУП «Не потони в інформаційному дощі», інтерактивний підручник для підлітків «МедіаДрайвер», який створила громадська організація «Детектор медіа», та інші матеріали.

Все починається зі знайомства: що таке медіа, інформування, пропаганда, факт. Говоримо й про джинсу та медіавласність. Я вважаю, що знати власників ЗМІ дуже важливо. Тому задавала дітям подивитися вечірні теленовини й записати, про що були сюжети, яким темам кожен канал приділив увагу, що поставив на перше місце. Діти звертали увагу на мову випуску новин, помічали, що на деяких телеканалах не повідомляли про великий економічний форум, події в зоні бойових дій на Донбасі чи не вживали вислову «війна з Росією», а на «Україні» багато разів згадували про один благодійний фонд. Коли після такого обговорення діти прийдуть додому, вони вже обиратимуть, що ввімкнути. Знаю, що канали «Інтер» та «Україна» мої учні тепер менше дивляться.

Перша історія з відеосюжету Internews — про Олександу Розумієнко та її учнів (відео)

Проте для того, щоб дитина в 16-17 років сіла подивитися ввечері новини, вона повинна отримати таке завдання від учителя й мати загрозу отримати одиницю. Адже дітей теленовини не особливо цікавлять. Тому ми говоримо й про контент розважальних каналів. Яким постає українець у «Країні У» на ТЕТі, наприклад? Йому би тільки поїсти, випити й погуляти — нічого толкового з нього не вийде. Чому, якщо герой недолугий — то українець, а якщо з міста — то завжди говорить російською? Тут ми теж проводимо паралелі із власником каналу.

Ще одна важлива тема — це пропаганда, про яку ми багато говоримо й на уроках історії. Дивилися, наприклад, радянські мультфільми 1941 року. В учнів лишилися сильні враження. Ми визначали там маркери пропаганди.

Також аналізуємо, як одну новину подали різні медіа, шукаємо у ЗМІ приклади мови ворожнечі. Вчимося розрізняти новини та судження, некоректні узагальнення, яких багато навіть у підручниках. Скажімо, що в Польщі в 1920-ті роки було 9 мільйонів безробітних. При цьому не вказується, якою була загальна кількість населення.

Звісно, при доборі матеріалу треба дуже відчувати своїх учнів і те, який контент їм «піде»…

А які матеріали ви використовуєте під час викладання історії?

Наприклад, «Уроки історії пітона Каа» (серія відеоуроків на Youtube, розроблених учителем Кропивницького НВК № 34 — ліцею «Сучасник» Ігорем Алейниковим. —MS). Це потрібно, зокрема, й для того, щоб візуалізувати дітям події, про які йдеться. Використовую, наприклад, інтерактивні карти, де території країн зафарбовуються.

Ми постійно фільми дивимося. Я обожнюю проекти ВВС, бо вони приділяють увагу найменшим деталям… Скажімо, у фільмі «Північ і південь» (чотирисерійна екранізація роману письменниці Елізабет Гаскелл. — MS) показано, як працювали робітники на бавовняній фабриці ХІХ століття в Англії. З фільму добре зрозуміло, чому відбувалися страйки. Бо слова про «складні умови праці» з підручника дітям нічого не кажуть. Також я показувала дітям уривок із фільму «Суфражистка». Зародження феміністичного суфражистського руху тепер вивчають у 9 класі. Ми подивилися один епізод, де жінка свідчила про свою долю: розповідала, що з 12 років працює й у яких умовах, а тепер не має права виховувати свою дитину, бо дитина — власність чоловіка. У учнів же асоціація зі словом «феміністка» здебільшого одна, стереотипна: «лесбійка», вони одразу починають сміятися. Після перегляду такого уривку діти змінюють ставлення, в них формується уявлення, за що ж таки боролися жінки, чому вимагали саме виборчого права… Та водночас я їм кажу, що цей фільм непростий, раджу дивитися з батьками, бо там є дражливі сцени.

На уроці ми також знайомимося з різними документами, карикатурами (наприклад, до пакту Молотова-Рібентропа), плакатами (пам’ятаєте відомий плакат Антанти?), аналізуємо закладені в них сенси та маніпуляції. І з фотографіями багато працюємо. Наприклад, коли вивчали тему про те, як під час Першої світової війни армія Російської імперії прийшла на територію Галичини. В Росії звітували, що їх сприйняли як визволителів, а на фотографії з подій Горлицького прориву 1915 року галичани зустрічали німецько-австрійсько-угорські війська в білому одязі. Ми аналізуємо, що біле вбрання — святкове, тож саме цю армію вітали місцеві. І на спецкурсі, і на обох історіях ми говоримо про різницю між постановочним і репортажним фото.

Ми дивилися й виступ Гітлера при приході до влади в 1933 році — в інтернеті він є із субтитрами. З цієї промови вже всі його меседжі чутно й можна було припустити, до чого це призведе. На відео також можна побачити, хто прийшов його послухати: це звичайні люди, яких до цього ніхто не змушував. Також, коли говорили про диктатуру на предметі «Людина і світ», дивилися німецький фільм «Хвиля» про те, як у звичайній школі можна створити модель нової нацистської держави. Я хочу наступного навчального року створили кіноклуб, де б дивилися не розважальні, а важливі й розумні фільми й обговорювали їх.

Коли вчили Чорнобильську трагедію, діти мали принести різні матеріали на цю тему. Під час перегляду мені доводилося зупиняти відео й пояснювати, що деякі фрази дуже суперечливі. Наприклад, що в СРСР будівництво було значно якіснішим, ніж тепер. На цей же урок інший учень приніс документ із «Історичної правди» про те, що здавався об’єкт ЧАЕС аврально, замість цементу використовували пісок… Я пояснюю дітям, що якщо одна людина каже одне, а друга інше, треба звертатися до документів, хоч багато з них і досі засекречені.

Узагалі, видання «Історична правда» — колосальне джерело матеріалів. У нас у класі є хлопчик із Донецька. Коли ми вчили українізацію, він заявив, що й нині вона нав’язується «Западенщиною». Я запропонувала подивитися добірку обгорток цукерок 1920-х років, про які писала «Історична правда». Ці цукерки вироблялися в Києві, а в їхніх назвах були слова «шоколяда», «карамеля». Тоді, коли Галичина взагалі була у складі іншої країни. Читали ми й універсали Центральної Ради, щоби побачити, яка там українська мова була. Учні прямо зі смартфонів заходили на портал Верховної Ради. Так і розвінчуємо стереотипи.

У підручниках з історії вже також почали з’являтися деякі документи, портрети, карикатури. Але, на жаль, суто для прикраси. Завдань, які би спонукали до розмірковування про них, дуже мало.

Я переконана, що історію треба наближувати до дітей. Бо й війни Наполеона, і Друга світова від них дуже далекі. Настільки, що вони часом питають мене, чи я це пам’ятаю!

Чим старші діти стають, тим ближче програма до сучасності й тим більше є додаткових матеріалів. І з іншого боку, чим старші мої учні — тим більш суперечливу інформацію я для них підбираю.

Спочатку діти за звичкою ще питають мене, а яка ж відповідь правильна. А я їм кажу: давайте разом розбиратися, аналізуючи різні джерела, перевіряючи факти. Вчу їх не вірити на слово ніякому судженню й кажу, що і я можу помилятися.

Як ставляться діти до введення в уроки елементів медіаосвіти?

Дітей зацікавлює все, що я приношу. Цього року 9 та 10 класи із запалом поставилися до ще одного завдання. Через карантини все вчилося галопом, а обсяг інформації величезний. Треба було її узагальнити й закріпити. Мої учні часто готують презентації на комп’ютері, але цього разу я їм запропонувала зробити на папері. Обмежила обсягом А2, ми жеребкуванням розділили між дітьми різні аспекти тем. Ми домовилися, що презентацію групи учнів готують про щось одне, але мають знати весь матеріал. Діти мали обрати найголовніше, все це структурувати, визначитися з оформленням, а потім презентувати перед класом. Тобто це було завдання з фільтрування інформації, коли її є величезна кількість — типова для нас всіх тепер ситуація. Учні відчули, як важко обирати головне, й сказали, що цю тему точно не забудуть.

Вийшли справді хороші роботи, які ми повісили у школі. Що мене ще вразило, так це те, що в це активно включилися навіть діти з нацменшин, наприклад, азербайджанці, які мало спілкуються з однокласниками. Вони презентували свій проект українською, ретельно готувалися.

Ви казали, що бракує методичних розробок із медіаосвіти для 10 та 11 класів. А що ще потрібно вам як викладачці для впровадження медіаосвіти?

Якби ж школа була краще технічно забезпечена… Нам проектора бракує. Крім того, у школі є інтернет, але слабенький. Тож я планую просити батьків, щоб у всіх дітей був мобільний інтернет у смартфоні. Тому що на уроках нам часто якусь інформацію треба подивитися. Якщо я просто попрошу їх подивитися якесь посилання вдома, це зробить кілька осіб, а не всі.

На вашу думку, чи технології — інтернет, соціальні мережі, ґаджети — радше становлять для сучасних дітей загрозу, чи навпаки — надають нові можливості, якщо, звісно, бути обізнаним, як ними користуватися?

Я на всі 100 % згодна, що це не загрози, а можливості. Просто треба вчити, як ними користуватися, причому з початкової школи. З батьками на зборах треба говорити про це, а не про те, що Вася — поганий хлопчик, а Марійка — хороша дівчинка. Ба більше, треба вчити медіаграмотності й самих батьків та вчителів.

Я вважаю, що не можна дитину посадити у вакуум, відгородити від усього. Хоча одна мати мені казала, що тільки учень 10-11 класу вже може свідомо використовувати ґаджети. А я уявляю, як вона прийде й у 16 років почне з цим усім знайомитися, коли інші діти вже давно попереду.

Я скажу на прикладі своєї дитини: в неї є смартфон і планшет. Навіщо їй щодня носити до школи шість підручників, якщо можна їх мати у планшеті разом із додатковою літературою? Це зручніше. Я пояснюю дитині, що ігри — це класно, але в них не можна гратися на уроці. Кажу, що вона має розуміти, для потрібні знання, пояснюю, що без них людиною можуть легко керувати. Ми відправили доньку на комп’ютерні курси, де вона вчить Photoshop і відеомонтаж. Я вважаю, що все це буде їй тільки в плюс у майбутній роботі.

Дитину просто треба зорієнтувати у світі технологій, обговорити, як їй подобається витрачати за ними час і чому. Сучасні діти адекватні, якщо ти з ними адекватний та спокійно ведеш розмову.

До слова, мої учні знають, що я не проти використання мобільних на більшості уроків. Але якщо це контрольна і я кажу здати їх, усі це прохання виконують.

Знаю, що ви й спілкуєтеся з учнями в соціальних мережах.

Так. Там я надсилаю їм завдання, вони щось уточнюють і я можу оперативно відповісти. Чим це погано? Я думаю, що це прекрасно! Крім того, тепер дуже багато програм дають можливість оцінювати дітей швидко й менш упереджено: наприклад, додаток Plickers, який дозволяє миттєво у формі гри перевірити, як діти засвоїли матеріал, за допомогою QR-коду. Схожі функції також у сервісу Kahoot. Дітям такий спосіб перевірки знань дуже подобається. QR-кодом також можна зашифрувати велику кількість тексту замість того, щоб друкувати її на папері — це добре й із погляду екології. Також я використовую програму Classdojo — віртуальний класний журнал.

У колах українських освітян є різні погляди на те, як краще впроваджувати медіаосвіту: як окремий концентрований курс у старших класах чи інтегрувати її елементи в різні предмети. Якої ви думки?

Я вважаю, що це найкраще спрацює разом. Якісь елементи медіаосвіти потрібно давати дітям уже в молодшій школі, а з класу 8-го закладати базу ключових понять: що таке інформація, пропаганда, реклама, як аналізувати медіатексти. Якщо обрати шлях інтеграції, то вчитель зможе приділити цій темі лиш маленьку частину уроку, причому не кожного. Хтось справді розбереться з поняттями й додасть їх у програму заняття, а хтось лиш робитиме вигляд. Проте найважливіше — дати самим педагогам розуміння медіаграмотності й того, що вони повинні пояснити учням.

Ви знаєте середовище українських учителів. Як максимально ефективно навчити їх медіаграмотності й мотивувати поширювати знання?

Є різні вчителі. Тих, які хочуть дізнаватися нове, досить багато в кожній школі. Але будьмо чесними: поки не стоїть питання, що це буде десь перевірятися, не всі це будуть робити. А діти ніде не отримають цих знань, якщо вчитель свідомо не почне їх давати.

Більшість учителів щороку проходять переатестацію. Тож найкраще було би їх учити медіаосвіти на курсах підвищення кваліфікації. Варто зробити цю дисципліну там обов’язковим предметом.

Також ефективними можуть бути тренінги для освітян на рівні області, які би поширювали далі ці знання серед своїх колег. Або ж можна працювати з тими вчителями, які вже отримали знання з цих дисциплін. Адже керівник навчального закладу може зібрати весь колектив на педраду, а вже обізнаний у темі вчитель — провести тренінг для колег.


Катерина Толокольнікова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *